Багато ще на Подністров'ї є загадок старовини, і прийде той час, що вчені їх розгадають, і Відкриє земля-матінка культуру, звичаї і характер далеких предків наших.
Понад Дністер у наших вапняках було багато печерних монастирів, вибитих руками людей. То не лише святині християнські, але й капища наших прадідів часів поганства (язичества). Про це свідчать зображення в цих пам'ятних місцях.
Бакота, Субіч...
Саме останній вважають “молодшим братом” Бакотського печерного монастиря. Сполучення із цим селищем, в якому мешкає зараз не більше 300 осіб, є вкрай ускладненим. Хіба що нечасті рейсові автобуси зможуть підвести туди охочих, або зустрінеться попутна автівка.
Проте - спробувати побувати там варто. За описами тих, хто бачив “молодшого брата Бакоти”, з тамтешніх місць відкриваються просто фантастичні краєвиди.
За розповідями тих, хто вже бачив “молодшого брата” Бакоти, кручі над широким Дністром - зелені луги на буковинському березі річки і мальовничі скелі, які до глибини душі вражають своєю красою і не залишають нікого байдужим.
Тут знаходиться і невеликий скельний монастир на три печери. Монастир відомий з XVI століття. Три печери, різні за своїми розмірами, відкриті для кожного, хто пробереться до них по вузькій стежині під скелями над Дністром.
Цікава історія відродження пам'яті про скельний монастир в Субочі.
Пов'язана вона з ім'ям Миколи Петровича Семенюка, місцевого жителя, військового лікаря за фахом. Ще з змалку по обривистому схилу Дністра він пас корови, а розповіді старих людей про цей берег були першими і неповторними уроками старовини і навчали дитину найвищого почуття - любові до рідного краю.
Саме тут він почув історії про "низейських ченців", які колись жили в печерах над Дністром, пряли і ткали, молилися і працювали.
Минали роки, пастушок повернувся в студента, а далі у військового лікаря. Куди доля не носила медика-офіцера, він ніколи не забував свою Субоч і всі ці розповіді не покидали його в афганській завірюсі, коли впродовж років разом з дружиною-медсестрою подолянин рятував людей від смерті і підставляв свою голову під разючу небезпеку. Якраз тоді, в ті страшні роки, він став глибоко релігійною людиною.
Повернувшись з Афганістану, Микола Семенюк знайшов серед односельців однодумців (учителя Калачківської школи Олексія Михайловича Браткова та священника) і вирішив розчистити дорогу - стежину до монастиря. До роботи тоді взялося усе чоловіче населення села Субоч і за один місяць титанічна робота була завершена. Відбулось освячення монастиря.
У Субочі, в якому немає власної церкви, того дня був величезний збіг людей - як колись в древній столиці Поділля Бакоті. Прийшли паломники з Калачковець, Демшина, Рогізни, Патринець, Китайгорода, Вихватновець і багатьох інших сіл.
Після освячення каплиці людський потік безперервною стрічкою спокійно рушив по новій дорозі до монастиря, де три священики відслужили заупокійну службу за душі низейських ченців-подвижників.
Під час робіт в монастирі були знайдені залишки старовинних фресок на стінах. Активісти вирішили нічого не чіпати і дочекатися фахівців-реставраторів з Кам’янець-Подільського. А сам Микола Семенюк, разом з соратниками, планує встановити огорожу на обривистому схилі дороги і живе надією, що коли-небудь вдасться повернути постійне церковне життя в тисячолітню печерну святиню. А доки - він ретельно вивчає історичні записи про монастирі та низейских ченців.
P.S. Можливо вам пощастить зустріти в Субочі пана Миколу і він погодиться розповісти вам історію цього старовинного монастиря.
Текст та фото: Анжела Шимкова
Публікації
0 коментарів:
Дописати коментар