Поздоровлення...

Холодна, довготривала зима. На вулиці усе ще спипле сніг та панує тиша. Вже не сильний, але ціпкий мороз увінчує кожну шибку незвичною картиною із власних думок. Епізоди постають величними скульптурами, незбагненними візерунками та усілякими химерними лініями. Сріблясті бурульки виливаються у його спогади, приймають незвичні форми життя.

Нарешті, сніг перестав. У повітрі зненацька відчулось солодке марево - наближення весни. Природа потроху оживає, даруючи наснагу і тепло оточуючим. Простий, але такий милий день розпочав своє існування.  Разом з ним прокидаюсь і я. Благородний спокій душі здімається вище, повна відсутність думок благодатно сприймає тишину. Пробудження як тимчасове розвіювання туману свідомості... 

Повільно встаю, роблю декілька кроків у пошуках годинника. Обриваю вчорашній листок календаря і несміливо зазираю до дати. 26 лютого. Здавалося б, нічого дивного, проте чомусь мені не так уже й спокійно. Згадую усе, що трапилося напередодні. Нічого нового знайти не можу. Сідаю за стіл. Гарячі ковтки кави, що якраз добігала завершення, допомагають розслабитися і відтворити останні провали у пам'яті. Вмить, перед очима промайнула краплина чогось теплого і радісного, чогось невимовно доброго і одвічно справжнього - перший спалах думки... Думка ця хоча й не є логічно завершеною, проте цілком реально висвітлює істини у всій незбагненній красі, саме вона витягує мене із проявів підсвідомості у ледь помітно жеврілий замах свідомості. Роблю іще один ковток кави. Мозок поволі починає мислити. У думках відтвоюються невловимі силуети та їх обрамлення. Наразі ще не вдалося збагнути: це люди, чи такі ж самі сліпі порухи матерії. Зрозуміло одне - усівідомлення моє було лише частковим. І знову ковток кави... Тепер уже великий і необмежений. Боротьба між свідомістю та усвідомленням загострюється, поволі випливаючи уривками спогадів. Згадуються однорідні кроки по запорошеній снігом дорозі, вітрові помахи і ще один, не зовсім банальний, компонент - людина. Юнак у невеличкій чорній шапочці, з-під якої трохи неохайно виглядає його волосся, в модному пальто у стилі френч такого ж кольору та стильних дизайнерських кедах із білосніжними шнурочками, що додають ноток привабливості усьому елегантному стилю його верхнього одягу. На обличчі непомітною тінню промайнула щира посмішка. Тепер думки вже не блукали у хаотичному світосприйнятті, а чітко завдали ритму мозковій діяльності. Я мимоволі згадала, що сьогодні за день. Саме сьогодні, 26 лютого, майже два десятиліття назад, у звичайній українській родині, де панують любов, тепло та сімейний затишок, народився хлопчик-первісток. На обличчі знову просяяла посмішка. Думки перестали ідентифікувати пітьму та розбрелися по акуратно складених ящечках моєї свідомості. Аромат свіжомеленої кави знову повернув мене у реальність. Роблю практично останній ковток і відчуваю полегшення. Вже холоднувата, дещо гіркувата рідина стрімко розноситься по тілу, наповнюючи кожну клітину енергією та бадьрістю.

Здавалося б, що може зробити декілька кавових зерен з незначним вмістом кофеїну та склянка кип'яченої води? Але ж ні, усе це, в поєднанні з різнобарвною палітрою фарб людського організму, неначе, служить своєрідним поштовхом для його роботи. Вже вкотре посмішка. Вона знову і знову полонить мої уста та змінює вираз обличчя. Опускаю очі. Вдивляюсь у вже майже спорожнілу чашку від кави. Повторно окреслюю її межі і намагаюся прийти до тями.

"З днем народження, Максе. - подумки промовляю я і одразу ж  усвідомлюю надзвичайну значимість своїх слів. - Нехай твоє життя стане такою ж теплою кавою для когось, а почуття довершеності та неабиякої цілісності ніколи не покидають твоє серце..."

Олександра Хітрова